Репресована плеяда вчених-однолітків

В історії розвитку освіти і науки на Придніпров’ї перша третина минулого століття може бути визначена як епоха діяльності тут визначних вчених, особистостей, відомих не лише на широких просторах власної країни. Полем їхньої освітньої та наукової діяльності були загалом проблеми галузей, пов’язаних із розвитком гірничо-видобувної та металургійної промисловості. Бурхливий розвій промисловості на Півдні України, перш за все, на теренах величезної за площею Катеринославської губернії, вимагав забезпечення підприємств освіченими кадрами інженерів, техніків, здатних обслуговувати технологічний процес на виробництві, працювати над вдосконаленням облаштування шахт, рудників, заводів. Ця обставина спричинила появу в Катеринославі у 1899 р. Вищого гірничого училища, яке на досить тривалий час, будучи єдиним вищим навчальним закладом на Придніпров’ї, перетворилося в осередок усього наукового, освітнього, культурного і суспільно-політичного життя в краї. 

Через два десятки років стали з’являтися й інші вищі навчальні заклади, проте кадрами їх забезпечували у значній мірі все ті ж вчені Катеринославського гірничого інституту. Обмаль наукової інтелігенції в Катеринославі та губернії компенсувалася її активністю, «покликанністю» суспільством.

Серед досить багатьох вчених Гірничого навчального закладу перших десятиліть його історії, неординарних особистостей, назвемо лише кілька прізвищ осіб, об’єднаних ще однією формальною ознакою – одним роком народження. Проте їм судилася й однакова доля.

Іван Прокопович Бухиник народився 23 лютого (8 березня) 1880 р. у Нікополі в сім’ї заможного селянина, який пізніше отримав політичний ярлик – «куркуль». Закінчив середнє агрономічне училище в Херсоні. Здібності та жага знань вимагали набуття вищої освіти. У 1904–1905 рр. Іван Прокопович навчається в Політехнічному інституті німецького міста Дармштадт. З невідомих причин навчання там продовжувалося лише один рік, але воно багато дало для його подальшої педагогічної та наукової діяльності. У 1912 р. він закінчив Катеринославський гірничий інститут. Кілька років по цьому працював геодезистом у землемірному відділі Катеринославської міської управи, потім недовго служив маркшейдером на руднику в Донбасі, у 1915 р. радою КВГУ був обраний стипендіатом, а згодом став асистентом кафедри геодезії та маркшейдерії. У 1917 р. отримав посаду викладача кафедри нарисової геометрії і креслення. Наступного року він став доцентом цієї ж кафедри, а в 1923 р. – професором. 

Як зазначено у довідниках, І.П. Бухиник досліджував зрушення гірських порід та охорону споруд, працював у галузі орієнтування, глибоких шахт, тріангуляції (основного методу створення державних планових геодезичних мереж), теорії похибок та магнітометрії. Крім російської та української мови він добре володів німецькою та англійською, що давало можливість вільно знайомитися з зарубіжною фаховою літературою.

У 1925 р. Іван Прокопович був призначений завідувачем кафедри маркшейдерського мистецтва. За поширеною практикою тих часів він став спочатку професором, а восени 1935 р. захистив докторську дисертацію на тему: «Середня квадратична похибка підрахунків на ноніусах». До речі, опонентами на захисті виступали його одноліток професор А.Є. Гутт і один із перших викладачів КВГУ початку ХХ ст. професор П.К. Соболевський. Наукові праці він друкував переважно в «Маркшейдерских известиях», а також видавав їх окремими книгами.

Як свідчив у 1956 р. на допиті у справі І.П. Бухиника професор ДГІ Й.І. Танатар, він був «значним спеціалістом з маркшейдерської справи, був чесною і прямою людиною, до своєї безпосередньої роботи ставився дуже добре, добросовісно, в інституті він користувався великим авторитетом». Однак, це ніякого значення для «фабрики смерті» не мало. Вже наприкінці 1936 р. у відповідності зі сталінською Конституцією посилилися пошуки «класово-чужих», «ворожих партії» елементів. Спочатку І.П. Бухинику закинули звинувачення, що він є «запеклим противником планування науково-дослідницької роботи», а вже через два тижні, що «здатен розповідати антирадянські анекдоти». Від таких звинувачень було недалеко до арешту, що й трапилося 8 березня 1937 р., коли було «викрито» «контрреволюційну фашистську шкідницьку організацію професури України».

Доля професора І.П. Бухиника, а разом із ним і його колеги та наукового опонента по докторській дисертації професора А.Є. Гутта, була вирішена без особливої тяганини: 15 вересня 1937 р. вони були засуджені до вищої міри покарання з негайним виконанням вироку. За кілька днів до цього заарештували і його дружину, яка без суду і слідства як член сім’ї  «ворога народу» отримала вісім років трудових таборів, а майно сім’ї було конфісковано. Реабілітація чесного імені вченого сталося лише через двадцять років.

Антон Євгенович Гутт народився у Москві. 21 квітня (3 травня) 1880 р. в сім’ї лікаря та вчительки. Проте батько дуже рано помер, а мати у 1888 р. переїхала до Тули, де відкрила приватну підготовчу школу. Антон Гутт навчався у реальному училищі, яке закінчив у 1897 р. У наступному році став студентом Петербурзького гірничого інституту, проте закінчив його лише у 1910 р., оскільки то брав перерви з матеріальних причин, то його виключали за участь у різних антиурядових акціях. Працював управителем Шайтанських заводів у Пермській губернії. У 1912 р. обдарованого інженера та доброго організатора виробництва на 4 місяці було відряджено за кордон, де на підприємствах Німеччини, Франції, Швейцарії, Швеції він вивчав методи електроплавки металів. Змінив багато місць служби і посад в роки революції, громадянської війни та господарської руїни.

У 1925 р. А.Є. Гутт був призначений головним маркшейдером Гірничого відділення ВРНГ УРСР у Харкові. Читав лекції в різних інститутах та на курсах, а у 1926 р. був призначений за сумісництвом професором Дніпропетровського гірничого інституту по кафедрі маркшейдерського мистецтва та геодезії. З наступного року працював тут вже на постійній основі. У 1930 р. він очолив кафедру гірничої геометрії.

Як зазначено в «Автобіографії» А.Є. Гутта, складеній у 1935 р., наприкінці 20-х – середині 30-х рр. він виконував значний обсяг роботи: читав лекції з гірничої геометрії та практичної астрономії в Сталінському гірничому інституті (Донбас), був членом Постійної Об’єднаної маркшейдерської комісії при НТС вугілля, нафти і руди, брав участь у дослідницьких роботах цієї комісії, читав лекції з маркшейдерського мистецтва в Московському інституті кольорових металів та Московському гірничому інституті, за дорученням Центрального науково-дослідного бюро в Ленінграді виконував дослідницькі роботи, був Консультантом Науково-дослідного рудного інституту в Дніпропетровську і геологічного відділення Управління будівництвом Московського метрополітену. Вже цей перелік його обов’язків свідчить про науковий авторитет професора А.Є. Гутта. Він опублікував близько двох десятків наукових праць і підручників. Підручник «Курс гірничої геометрії» написаний українською мовою, а це свідчить про те, що за час проживання в Україні він зміг опанувати українську мову. Він брав участь у різних конференціях і семінарах за профілем його наукових занять.

У 1936 р. Антон Євгенович був призначений деканом гірничого факультету ДГІ. Та працював професор на цій посаді всього три місяці. Бо вже 8 березня 1837 р. його було заарештовано як «контрреволюціонера», оскільки, працюючи на Уралі, у 1918 р. він три місяці був керуючим гірничими справами в тимчасовому уряді адмірала О.В. Колчака. Тепер же йому було інкриміновано участь у фашистській терористичній організації, яка планувала повалити радянську владу, і приховування від влади даних про розташування цінних пластів вугілля в Донбасі. 15 вересня 1937 р. на закритому засіданні суду («трійки») за скороченим сценарієм йому було оголошено вирок – вища міра покарання. А щоб професор А.Є. Гутт не встиг повалити радянську владу, смертну кару було виконано наступного дня. Дружину Антона Євгеновича за тиждень до його розстрілу заарештували і невдовзі відправили на вісім років до виправно-трудових таборів. А.Є. Гутт був реабілітований 15 грудня 1956 р.

Іван Степанович Новосільцев народився в селянській сім’ї 4 грудня 1890 р. у с. Карач Євпаторійського повіту Таврійської губернії. Навчався в Євпаторійській гімназії, по закінченні якої у 1910 р. вступив до Катеринославського вищого гірничого училища за кошт Євпаторійського земства. Очевидно, йому доводилося матеріально дуже сутужно, бо, як це видно з документів, закінчив інститут він лише у травні 1917 р., тобто, двома роками пізніше встановленого терміну. Але явна затримка в одержанні диплому пояснюється не поганою успішністю. Навпаки, рішенням ради КГІ від 1 квітня 1917 р. він був залишений стипендіатом кафедри гірничого мистецтва, завідувачем якої був професор (майбутній академік) О.М. Терпигорєв. Він обстежував рудники Криворізького району в складі спеціальної Комісії. Викладав математику та фізику у різних середніх навчальних закладах, намагаючись пережити тяжкі часи війни і розрухи.

Коли у КГІ відновилися заняття (1920 р.), І.С. Новосільцев був обраний асистентом кафедри гірничого мистецтва, а незабаром (1922 р.) – доцентом цієї ж кафедри. Для викладачів Катеринославського (з 1926 р. – Дніпропетровського) гірничого інституту в умовах відновлення зруйнованого господарства було дуже багато роботи. І.С. Новосільцев також залучався до неї, працюючи то в Комісії з обстеження покладів бурого вугілля на Криворіжжі, то в Особливій комісії з відновлення шахт Донбасу, іноді працюючи безпосередньо на рудниках.

У 1925 р. В.С. Новосільцев був затверджений Наркомосом УСРР на посаді професора кафедри (без захисту дисертації). Того ж року був призначений деканом гірничого факультету і одночасно – помічником ректора з навчальної роботи. В «Характеристиці» початку 30-х рр. зазначено, що безпартійний І.С. Новосільцев, який тоді (з 1928 р.) був завідувачем кафедри гірничого мистецтва і Начальником навчально-виробничого сектору інституту, «має досвід у науковій роботі, знайомий з умовами роботи виробництва за своєю спеціальністю, а також має досвід в адміністративній роботі... В громадському житті інституту активний... В практичній роботі виконував всі покладені на нього обов’язки точно і акуратно».

Іван Степанович Новосільцев був засновником наукової школи у сфері безпеки гірничих робіт і гірничорятувальної справи. Його найважливіші наукові праці присвячені проблемам провітрювання шахт, гірничорятувальної справи та протипожежної техніки. Кафедра під його керівництвом працювала над вдосконаленням способів і засобів управління гірничим тиском. Це з його наукової школи вийшли видатні вчені Ф.А. Абрамов, Ф.А. Бєлаєнко, А.Б. Бєлосвєтов та інші. Професор І.С. Новосільцев є одним із засновників і першим керівником інституту «Дніпродіпрошахт».

Наказом по Народному Комісаріату важкої промисловості СРСР від 13 грудня 1933 р. І.С. Новосільцев був призначений головним інженером Головнемету в Москві. Проте ні походження, ні бездоганна праця, ні переїзд до Москви не врятували професора Івана Степановича Новосільцева від караючого (за що?!) удару НКВС 1937 р. Доля відміряла І.С. Новосільцеву всього 47 років життя. Його було посмертно реабілітовано рішенням Військової колегії Верховного суду СРСР 8 лютого 1956 р. 

Георгій Євгенович Євреїнов народився у м. Костромі 16 листопада 1880 р. в сім’ї військового. Закінчив Київський кадетський корпус. У 1899 р. вступив до щойно відкритого КВГУ. Вже через кілька місяців студент Георгій Євреїнов просив Раду КВГУ звільнити його від оплати за право слухати лекції як матеріально неспроможного. Очевидно, що й ця обставина сприяла його сумлінному ставленню до навчання. В будь-якому разі, під час студентських заворушень початку ХХ ст. його прізвище в документах поліції не значиться.

У 1903 році Г.Є. Євреїнов у числі 4-ох перших випускників КВГУ рішенням Ради Училища був залишений асистентом кафедри геодезії та маркшейдерського мистецтва. Але його вабила інша наука – електротехніка, яка в той період набирала розвитку і мала значні перспективи. Тому у 1906 р. він переходить на посаду лаборанта електротехнічної лабораторії Училища.

У 1901 р. він одружився на Марії Олександрівні Герсоні, а наступного року у подружжя народився син Євген. У особовій справі Г.Є. Євреїнова зберігся текст його «Клятвеної обіцянки», яка вимагалася від кожного, хто вступав на державну службу. 16 грудня 1908 р. його привів до присяги священик Катеринославського Преображенського собору Димитрій Страховський (який викладав богослов’я у КВГУ-КГІ в 1899–1918 рр.)

У 1911 р. Г.Є. Євреїнов отримав досить тривале відрядження до Німеччини, Швейцарії та Італії «з метою ознайомлення з електротехнічними лабораторіями вузів та ознайомлення з електротехнічними експонатами всесвітньої виставки в Турині». Наступного року він бере участь у Всеросійському електротехнічному з’їзді. У 1913 р. тривалий час вивчає електротехнічне облаштування шахт, рудників і заводів Донбасу та Криворіжжя.

У травні 1915 р. Г.Є. Євреїнов здав іспит на ступінь ад’юнкта електротехніки в Петроградському політехнічному інституті і незабаром Радою Катеринославського гірничого інституту був обраний доцентом кафедри електротехніки. Тоді ж його було обрано вченим секретарем електротехнічної секції Російського технічного товариства, що свідчило про набуття ним авторитету у вітчизняному науковому світі. Та й у владному також, бо з 1914 по 1917 рр. він був консультантом з електротехніки при Катеринославській міській управі.

У 1916 р. він разом із доцентом, інженером-металургом С.І. Тельним отримав свідоцтво про винахід «Електрична піч з вольтовою дугою, що крутиться, системи Г.Є. Євреїнова і С.І. Тельного». Вже за радянської влади воно було впроваджене у виробництво.

У 1919 р. за всеросійським конкурсом Г.Є. Євреїнов був обраний виконуючим обов’язки професора по кафедрі електровимірів недавно утвореного єврейського Наукового інституту. А після захисту в 1921 р. в КГІ докторської дисертації він був обраний професором того ж інституту, який вже називався Політехнічним. Названі посади не означали, що Г.Є. Євреїнов припинив працювати в КГІ. Кілька років (1918–1923 рр.) він завідував кафедрою фізики.

Влітку 1921 р. Політехнічний інститут, навчальний процес у якому забезпечували переважно викладачі КГІ, був приєднаний до Гірничого інституту. Г.Є. Євреїнова призначають проректором з навчальної роботи по Механічному та Електротехнічному відділеннях та деканом механіко-металургійного факультету КГІ. Але через якусь хворобу (про це він зазначає у своїй автобіографії) у наступному році він попросив відставки з цих посад. Правда, йому ще двічі – у 1925–1927 та 1933–1937 рр. доведеться виконувати функції декана.

У 1921 р. в КГІ була утворена кафедра гірничої електротехніки (нині – систем електропостачання), першим завідувачем якої став Георгій Євгенович Євреїнов. Під його керівництвом кафедра (в історії якої такі імена як академік В.П. Нікітін, професори С.А. Волотковський, М.Є. Куваєв, академік Г.Г. Півняк та інші) займалася вивченням технічних вимог до вибухобезпечного устаткування і нормативів для його випробування в спеціальних штольнях і камерах, а також надавали консультації з безпечного застосування імпортного та вітчизняного електрообладнання і апаратури на шахтах Донбасу. В «Історії» НГУ зазначено: «Велику допомогу працівники кафедри і студенти старших курсів надавали шахтам Донбасу у освоєнні нового обладнання, вдосконаленні електропостачання вугільних підприємств. У 1927–1930 рр. кафедра гірничої електротехніки за домовленістю з підприємствами сформувала декілька бригад, що систематично виїжджали в Донбас для раціоналізації електропостачання шахт, що сприяло підвищенню кваліфікації наукових працівників і зміцненню зв’язків кафедри з промисловістю» (Кн. 2.– С. 259.)

Безпосередньо завідувач кафедри з 1922 по 1927 рр. був членом Губернської планової комісії та консультантом з електротехніки Катеринославського комунгоспу, а потім – Південсталі, Гіпрошахту. Ще у 1921 р. він був включений до складу Науково-технічної ради при Українській Раді гірничої промисловості, виконував ще цілий ряд доручень.

З практичною метою у 1924 р. професор Г.Є. Євреїнов був відряджений Наркомосом УСРР до Німеччини, де він ознайомився з електрообладнанням рудників цієї країни. А через два роки ще раз був відряджений до Німеччини для вивчення вдосконалень, які відбулися в галузі гірничої електротехніки в останні роки.

Практична діяльність Г.Є. Євреїнова поєднувалася з науковою. Він став засновником визнаної в світі наукової школи гірничих електромеханіків та електромеханічної спеціальності в навчальному закладі. Він досліджував проблеми електрифікації гірничих підприємств, чому присвятив близько трьох десятків праць, опублікованих у фахових часописах («Электричество», «Горный журнал», «Южный інженер», «Уголь и железо», «Инженерный работник» тощо) та в окремо виданих книгах.

Г.Є. Євреїнов, як видно з документів, був людиною досить відомою і діяльною. Збереглося його посвідчення про відрядження до Москви у грудні 1930 р. «за викликом Наркомпраці на засідання комісії з питань виготовлення газобезпечного електроустаткування». Науковий авторитет Г.Є. Євреїнова та його наукової школи дали підстави для клопотання Гірничим інститутом у травні 1935 р. про присвоєння йому звання Заслуженого діяча науки. У письмовому листі на підтримку цього клопотання Ради Московського гірничого інституту читаємо: «Професор Євреїнов Г.Є. є старійшим працівником в галузі електрифікації гірничої справи. В Дніпропетровському гірничому інституті професором Євреїновим Г.Є. створена своя школа гірничих електромеханіків, яка дала ряд науково-дослідницьких робіт гірничій промисловості».

На обкладинці особової справи Г.Є. Євреїнова, який віддав Гірничому інституту 34 роки своєї невтомної праці, про закінчення відкритої у 1903 р. справи записано: «У зв’язку з арештом як викритий ворог народу звільнений від роботи в інституті з 12 червня 1937 р.» Звинувачений у належності до «контрреволюційної фашистської організації професури в Україні», він склав компанію своїм колегам по ДГІ – 14 вересня 1937 р. був засуджений за передачу «розвідувальним органам Німеччини дислокації усіх потужних електроустановок, які живлять енергією рудники Донбасу», а наступного дня розстріляний. Так завершилося життя видатного вченого.

Дещо інший життєвий шлях пройшов професор Гірничого інституту одного року народження з І.С. Новосільцевим, А.Є. Гуттом, І.П. Бухиником, Г.Є. Євреїновим, котрому судилося ще попрацювати на благо держави у виправно-трудових таборах – Сергій Самійлович Гембицький.

Сергій Самійлович Гембицький народився 30 жовтня 1880 р. у Москві в родині інженера-механіка, який працював на залізниці, а тому там не проживав постійно. С.С. Гембицький навчався в гімназіях Курська та Лібави. Навчався на фізико-математичному факультеті Московського університету, але за участь у студентських заворушеннях був виключений з числа студентів і висланий зі столиці. У 1903 р. він вступив до Катеринославського вищого гірничого училища, але вже наступного року був виключений з нього за участь у студентських протиурядових сходках. Взагалі ж за період навчання його тричі відраховували, і в такі періоди він працював на Лібавській залізниці та на Неліповському руднику Щербинівського акціонерного товариства, що йому, між іншим, було зараховано як виробничу практику.

У підсумку С.С. Гембицький закінчив КГІ лише у 1912 р., одержавши диплом І розряду, що дало підстави Раді КВГУ залишити здібного випускника для наукових занять при кабінеті геології. Працював асистентом, а після відкриття у 1914 р. кафедри прикладної геології перейшов на ту ж посаду на нову кафедру. Одночасно працював у різних середніх навчальних закладах Катеринослава викладачем фізики, мінералогії і геології.

С.С. Гембицький щороку їздив зі студентами на геологічну практику. І серйозно займався науковою роботою. У 1914 р. досліджував грязеві вулкани в Криму. Наступного року обстежував поклади кам’яної солі в Бахмутському повіті. У 1916–1917 рр. на Кавказі вивчав геологічну будову Садонського родовища срібно-свинцевих і цинкових руд.

Після встановлення радянської влади С.С. Гембицький продовжував працювати доцентом, а потім професором в Гірничому інституті та Катеринославському ІНО. У 1925 р. з кафедри геології КГІ виокремилася кафедра загальної геології та гідрогеології, яку й очолив професор С.С. Гембицький. Коли ж у 1935 р. виникла нова спеціальність «Гідрогеологія», відповідно виникла і кафедра гідрогеології та інженерної геології, організатором і завідувачем якої був Сергій Самійлович Гембицький. В 1928–1932 рр. був деканом гірничого факультету, а в 1933–1936 рр. – геолого-маркшейдерського.

С.С. Гембицький виконував багато різних доручень. Але головним своїм обов’язком він вважав наукові дослідження геології та вугленосності Донбасу, а також геології та гідрогеології Придніпров’я у зв’язку з будівництвом Дніпрогесу. З цих питань він опублікував близько двох десятків наукових праць.

20–30-ті роки в біографії С.С. Гембицького були часом його активної практичної діяльності. В його особовій справі є перелік робіт у цьому напрямку. Для прикладу назвемо лише деякі з них: у 1924 р. за дорученням Донвугілля обстежував притоки шахтних вод у чотирьох рудоуправліннях, займався дослідженням гідрогеологічних умов місця спорудження елеватора в Дніпропетровську, «Солоного лиману» в Новомосковському районі, досліджував ґрунтові води на території заводу ім. Петровського у зв’язку з планованим підвищенням рівня води в Дніпрі після спорудження Дніпрогесу та інші.

У написаній «Автобіографії» (1933 р.) С.С. Гембицький перераховує цілий шерег своїх громадських доручень, включаючи членство в Дніпропетровській міськраді в 1927–1929 рр.

Але ніякі наукові дослідження, практичні роботи в «соціалістичній індустріалізації» та громадські доручення не вберегли його від недремного ока НКВД. 19 червня 1937 р. він був заарештований як член контрреволюційної фашистської організації професури.

За недостатню підготовку викладацьких кадрів, випуск неповноцінних фахівців, недооцінку ролі «соціалістичного змагання» професору С.С. Гембицькому відміряли вісім років виправно-трудових робіт. Але цього вироку Особливої наради при НКВС він не виконав до кінця. Бо помер на нафтопромислах табору Чиб’ю в Комі АРСР 18 травня 1943 р. Був реабілітований майже через 20 років.

Додаток: Чапленко В. Люди в тенетах